Протягом багатьох поколінь родина Петера займалася виноробством. Правда, не в комерційних масштабах. Але невеликий погріб під будинком, в якому Петер вирощує вже шосте покоління Ветцерів, служить їм понад 120 років.
Пропрацювавши не один рік сомельє в ресторанах Відня, Петер на собі відчув і зрозумів різницю між винами, наближеними до природи, і тими, які створюються під тиском індустрії. Його манили перші, адже належали до живого і до конкретної місцевості.
У 2007-му він придбав 2,5 га виноградників як хобі, щоб спробувати зробити вино для себе.
Згадуючи той період, Петер зізнається, що знайти хороші виноградники, що не мали б на собі слідів комуністичного підходу до сільського господарства, було непростим завданням.
Швидше за все, внутрішня жага до виноградарства і таке захоплення пошуком виноградників сформували критичну масу, необхідну для того, щоб перевести тимчасове в постійне. У статусі хобі фермерство утрималося недовго, і незабаром, незважаючи на дуже скромний побут і відсутність фінансової подушки, Петер зважився повністю змінити роботу в ресторані на грядки та погріб.
Шлях до своєї пристрасті для Петера не був легким. Не один рік ночами він працював на заправці, аби не допустити дірок у сімейному бюджеті, поки доходи від продажів його мікроскопічних обсягів вина не вийшли на більш-менш прогнозований рівень. Це дозволило йому змінити підробіток із заправної станції на більш цивілізований формат винного бару.
Батько Петера іноді по-доброму злегка жартує над ним, що зазвичай такі дорогі хобі люди собі дозволяють ПІСЛЯ того, як заробили БАГАТО грошей, а не ДЛЯ того, щоб заробляти собі на життя МАЛО.
Та Петер не здається і з кожним роком його переконання й бажання відновлювати характерні вина, що відображають свій теруар, стає все глибшим. А ми щасливі, що можемо бути причетними до цього.
